Петро Конашевич Сагайдачний

Народився: 1570, Кульчиці

Помер: 20 березня 1622, Київ

       Шляхтич червоноруський з Перемишльської землі, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, провідник реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.

       Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою «Конаша») Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію», яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як «прекоштовний твір».

       Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки XVI-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців.

       Його життя і політична діяльність багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII століття. Це був час жорстокого соціального і національно-релігійного гноблення українського народу, бурхливого зростання визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ у розвитку культури тощо.

       Наприкінці XVI століття населення України, що знаходилось під владою Речі Посполитої, з цілої низки причин було змушене втікати на південь країни. Від залюдненої смуги дніпровської України на широких просторах, від Тясмину до берегів Чорного та Азовського морів, лежали предовгі необжиті степи теперішнього Новоросійського краю. Ці простори, на основі давніх грамот і переговорів, були спадщиною великих князів литовських, і фактично нікому не належали. Щоб ці хутори та стоянки захистили від нападів ногайців, заповзятий Черкаський староста Дмитро Вишневенький у першій половині XVI століття на одному із дніпрових порогів спорудив фортецю — Січ, і спорядив її постійним гарнізоном, який складався із добровольців — вихідців з українських старостів. Цей гарнізон і став зародком запорозької громади. До другої половини XVI століття Запорозька Січ, яка стала Прикордонною фортецею, не змогла дати волю багатьом людям.

       Тільки наприкінці століття Запорозьке військо, прихистивши втікачів, набуло сили виразника народних устремлінь. Воно й очолило протест проти нового ладу, який намагалася запровадити на Україні польська шляхта.

       Саме тоді запорозьку громаду очолив Петро Конашевич Сагайдачний.

       1605 року - вперше його ім'я стає відоме, коли внаслідок морського походу запорожці здобули турецьку фортецю Варну. Наступного року новий похід закріпив за ним славу ватажка запорожців, і його ім'я вже знала вся Україна.

       1609р. Спалили Ізмаїл, Килію, Білгород. Справді тріумфальним став похід козаків на Синоп 1614р. Майже повністю було знищено місцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників.

       1615р. Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Константинополь. Вони досягли околиць столиці, спалили дві пристані і перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ворожою ескадрою хоробрі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полон турецького воєначальника. Наступного року запорожці, очолені П. Сагайдачним, здійснили успішний напад на один із найбільших невільницьких ринків Чорноморського узбережжя – Кафу (Феодосію), а згодом на Трапезунд. Розлючений султан наказав покарати великого візира та інших вищих урядовців.

       Польський уряд неприхильне дивився на зміцнення Запорозької Січі як на вогнище козацьких рухів, що хутко зростало, тим паче, що серед населення захопленої й закріпаченої України дедалі більше й більше росла й ширилася свідомість, що Запорожжя стає грунтом для народного протесту. Одначе Польща вела тоді важку війну з Московською державою, підтримуючи внутрішні заворушення у ній, щоб мати й собі користь із тих смут. Король Сигизмунд III мріяв про нездійсненне для себе завдання — завоювати Москву й заволодіти престолом Івана Грозного. Тривала війна, яка спалахнула внаслідок цих намірів на східних рубежах Речі Посполитої, й не дала змоги польському урядові навести лад серед козацтва. Він обмежився тим, що оголосив запорожців непослухами, а їхніх керівників самозваними ватажками й низкою наказів закликав запорожців розійтися по домах, не чинити наскоків на турецькі володіння й не вдиратися збройними загонами в межі залюдненої України, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті—заборонив доставляти на Запорожжя харчі.

       Але всі ці заходи виявилися недійовими, позаяк польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Нам відомо, що 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького війська.

       Замість того, щоб приборкати цей поступовий рух Запорожжя, король змушений був усе-таки побічно ствердити його.

       1618 року він організвав сміливий похід з метою захистити свої права на Московському престолі. Було досягнуто самої столиці, але через несплату грошей на утримання його військо вернулося додому. Король залишився із жменькою жовнірів на ворожій землі.

       Врятувати короля від неминучої загибелі треба було будь-якими засобами. І польський уряд попросив допомоги в невизнаного й переслідуваного ним Запорожжя. Петро Конашевич погодився на це. Орудуючи 20-тисячною армією козаків, Сагайдачний рушив через Сіверщину в межі Московської держави, здобувши міста Лівни та Єлець. Він розбив ополчення, яке очолювали воєводи і князі Пожарський та Волконський. Гетьман перейшов через Оку й прибув до табору короля. Таким чином Сигизмунда III було врятовано, і він зміг без перешкод вернутися на батьківщину, уклавши вигідне перемир'я. За це король віддячив козацтву. Із московського походу Петро Конашевич прийшов уже не на Запорожжя, а до Києва і взяв під свою опіку місто. З поширенням титулу гетьмана на ту частину України, що визнавала себе козацькою, польський уряд не згоджувався. Але пам'ятаючи недавню допомогу козаків і Сагайдачного, не протестував. Між іншим, гетьман використав своє становище і ще міцніше зв'язав свою політику з народною справою, захистивши релігійні інтереси України.

       Березнь 1620р. в Україну прибув єрусалимський патріарх Феофан. На кордоні його зустрічали запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним, котрі супроводили до Києва. Тут Феофан спілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом, побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі.

       6 жовтня 1621р. у братській Богоявленській церкві патріарх висвятив ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького у сан київського митрополита, Межигірського ігумена Ісайю Косинського – на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького – на полоцького архієпископа.

Так склалися обставини, що цей смілий крок не викликав розриву з польським урядом.

       1620 року Речі Посполитій загрожувало турецьке нашестя, яке перевершувало всі відомі сутички з Туреччиною. Султан Осман на чолі майже півмільйонної турецько-татарської армії стояв на Дністрі, нахваляючись перетворити Польщу на турецьку провінцію. Стягнувши всі свої сили, поляки могли протиставити туркам тільки народне рушення в 57.000 жовнірів, що під орудою королевича Владислава й гетьмана Ходкевича стояло табором під Хотином. Королевич знову попросив Сагайдачного допомогти. Гетьман зустрівся з королевичем у Варшаві й пообіцяв вийти на порятунок польському військові з тією умовою, що уряд визнає владу козацького гетьмана над усією Україною й скасує розпорядження, яким обмежували козаків, й одмовиться підтримувати того старшого над реєстровими козаками (тобто наставленого урядом), чию владу він визнавав досі законною. Королевич пристав на це, бодай виконання залежало лише від ухвали сейму. Звільнивши старшого реєстрових козаків Бородавку, королевич передав його до рук Сагайдачному, що очолив тоді реєстрове козацтво.

       Прямо з Варшави він вирушив у розташування своїх військ поблизу Хотина. Становище тут склалося дуже напружене – адже об’єднаним силам польських і козацьких військ (близько 80 тис. чол.) протистояло 162-тисячна турецька армія (за іншими даними, 250-тисячна).

       З самого початку воєнних дій козаки виявляли чудеса хоробрості й героїзму. Не можуть не викликати почуття захоплення дії невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленого провіанту й допомоги ззовні, який декілька днів вів боротьбу проти озброєного гарматами ворога.

       Серпень 1621р. мало не загинув сам Петро Сагайдачний. Після наради з командуючим польською армією К. Ходкевичем він вирушив до козацького війська, яке тоді повільно просувалося до Хотина, та по дорозі зіткнувся з великим турецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитися трагічно для Сагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато крові, він чудово відірвався від погоні, сховався у найближчому лісі і лише вночі пробрався у свій табір.

       Вересень  1621р. під Хотином вирішувалася доля не тільки Польщі, а й України. Осман ІІ, розраховуючи на блискучий удар свого війська, сподівався швидко розгромити козацькі полки. З кожною годиною бій ставав дедалі жорстокіший. Лише увечері 3 березня взаємні атаки припинилися. Результати першого дня Хотинської війни свідчили, що превага, хоч і незначна, була на боці козацько-польського війська. Воно здобуло багато трофеїв (коней, кінську зброю, коштовний одяг, зброю, боєприпаси).

       У наступні дні (5 і 9 вересня) напруга битви не спадала. І знову козаки, очолювані П. Сагайдачним, виявляли чудеса хоробрості й героїзму. Особливо успішною була вилазка козаків і польської обозної челяді в ніч на 9 вересня. У розташування турецьких військ розпочалася справжня паніка – втікали султан і рядові воїни, мурзи й численна обслуга. Тільки нерозторопність Ходкевича перешкодила остаточному розгромові ворога. Події тієї ночі деморалізували турків.

       Лише після прибуття в турецький табір підкріплення Осман ІІ наважився на новий бій.

       28 вересня добірні султанські війська розгорнули наступ. Майже цілий день тривала ця кровопролитна січа. Проте атаки турецьких військ було відбито. І знову, вже вкотре, винахідливість сагайдачного, який ударом з тилу змусив турків утікати, вирішила долю бою. Польща була врятована від іноземного поневолення і втрати державної незалежності.

       Бій під Хотином став останнім на багатому ратними подвигами життєвому шляху П. сагайдачного. Поранений в останній із вересневих сутичок із ворогом, гетьман довго й тяжко хворів.

       Середина листопада 1621р. його перевезли до Києва. Проте смертельно хворий гетьман не усунувся від участі в суспільно-політичному житті. З метою домогтися визнання королівським урядом церковної ієрархії, відновленої єрусалимським патріархом Феофаном, на початку 1622р. до Варшави виїхало особливе козацьке посольство, яке клопотало на засіданнях сейму про знищення унії і „заспокоєння православних”. Але Сагайдачному вже не судилося пережити гіркоту розчарування від невдалої козацької місії.

       Він помер 10 квітня 1622р. у Києві, поділивши заповітом своє майно між дружиною та братськими школами: Київською і Львівською.

       Поховали його в Богоявленській церкві Київського братства. Але місце могили марно шукатиме нині поцінувач старожитностей, краєзнавець. Під час перебудови церкви на початку XVIII століття вона опинилася під будівлею нової стіни храму і зникла з очей нащадків.

 Назад