Екскурс в історію

ХОТИН У СЕРЕДНЬОМУ ПОДНІСТРОВ’Ї

Із стародавнім містом Хотином і його фортецею за популярністю та відомістю не позмагається жоден населений пункт Середнього Подністров’я. Мабуть, не знайдеться такого середньовічного літопису чи хроніки, де б не згадувалася Хотинська фортеця та перипетії боротьби за неї між різними державами. Хотину присвячувалися оди, він оспівувався в народних піснях, змальовувався у літературних творах

В історіографії час виникнення Хотина і Хотинської фортеці визначався по різному. Спочатку середньовічні автори, а потім й науковці ХІХ – першої половини ХХ ст. пов’язували появу тут перших фортифікацій з генуезцями (г,Уреке), або даками та римлянами (М.Костін, Д.Кантемір). Ці точки зору підхопила російська дореволюційна історіографія і під цим кутом минуле Хотина висвітлювалася в тогочасній краєзнавчій літературі (П.Н.Батюшков, А.Защук , П.А. Крушевич). Тоді ж з’явилися припущення, що фортеця і місто могли бути засновані валахами у ХІІ ст., або навіть німецькими рицарями (А.Кочубинський, А. Маркевич).
Із публікацією „Списку русских городов дальних і бліжніх” на початку 50-х рр. ХХ ст., де згадується „на Днистри Хотень” стало зрозумілим, що міське поселення, а очевидно й фортеця існували вже в кінці XIV ст. Згадка про Хотин в „Списку” (1395 р.) є, очевидно, першим писемним повідомленням про місто.
Новий етап у вивченні історії Хотинської фортеці та міста наступає в кінці 50-х рр. ХХ ст. і пов’язаний з археологічними дослідженнями, які проводилися тут відомим вітчизняним археологом Б.О.Тимощуком. В результаті обстежень фортеці у 50-х рр. та стаціонарних археологічних дослідженнях 1961-1962, 1964 рр., із залученням архітектора Г.Н.Логвина, було визначено час спорудження перших укріплень та намічені основні етапи будівництва та функціонування оборонних споруд. Пізніше археологічні роботи на території фортеці проводилися Л.П.Михайлиною та автором, якими була підтверджені результати досліджень Б.О.Тимощука та отримані дані, які уточнюють періоди функціонування Хотинської фортеці.
На даний час можна виділити п’ять етапів спорудження Хотинської фортеці: 1) Х – перша половина ХІІІ ст. - існування дерев’яно-земляної фортеці; 2) друга половина ХІІІ – ХIV ст. - будівництво перших кам’яних фортифікацій; 3) ХV-XVI ст. – розширення фортечних укріплень, зведення кам’яного Замку; 4) XVI – XVIІ ст. – перепланування у фортеці, добудови нових приміщень, використання околиць для облаштування військових таборів; 5) XVIІІ - ХІХ ст. - будівництво навколо Замку нової фортеці із численними кам’яними спорудами і артилерійських бастіонів.
Поряд із фортецею розвивалося середньовічне місто, де розвивалися ремесла та торгівля. Про це красномовно свідчать дані писемних джерел (зібрані й проаналізовані О.М.Масаном) та археологічні й нумізматичні матеріали, зокрема, скарби західноєвропейських монет.
Територія Середнього Подністров’я була заселена первісною людиною вже в добу раннього палеоліту, а згодом стала одним із осередків людської осілості у Європі.
Цьому сприяли природні умови, зокрема, значна ерозійна розчленованість річкової долини Дністра сприяла скупченню тут палеолітичних поселень на площадках захищених із різних сторін. Адже складний рельєф створював ідеальні зручності для полювання на диких звірів, які водилися тут у великій кількості, а повноводні ріки давали велику кількість риби та їстівних молюсків. Разом із тим багатогоризонтальність корінних порід виводила на поверхню виходи кристально чистих джерельних вод. Не менш важливим був і той фактор, що долина Дністра, в своїй середній течії, знаходилися за межами розповсюдження льодовика і відзначалися сприятливим кліматом. Глибокі, вирізи долин ріки привели до утворення зручних для перебування первісних людей місць. Одним із факторів природного порядку було й те, що тут знаходилася сировина для виготовлення знарядь праці та полювання. Мова йде про виходи із крейдяних прошарків кременю (альбу і сеноману) на поверхню та перевідкладення кремінного щебеню, який використовувався для виготовлення, першокласних по тим часам, кремінних знарядь праці.
Вказані фактори стали передумовою широкої заселеності даної території первісними людьми і розповсюдження в цій місцевості численних палеолітичних стоянок, багато з яких є першокласними пам’ятками не тільки українського, а й загальноєвропейського та світового значення. Палеолітичні стоянки Середнього Поднністров’я являються унікальними пам’ятками і розглядаються спеціалістами в якості еталонних, по яким звіряють отримані в інших місцевостях Східної Європи матеріали.
Найбільш відомою пам’яткою цього часу є стоянка в Луці Врублівецькій Хмельницької обл., яка була відкрита в 1946 р. лівому березі Дністра П.І.Борисковським та С.М.Бібіковим. Тут були зібрані ручні рубила, масивні відщепи з чорного каменю. Штучно розколоті і оброблені камені знаходилися серед природних уламків. Пізніше аналогічні знахідки на цій же пам’ятці були зроблені О.П.Чернишем. Знайдені на стоянці предмети мають архаїчний вигляд, виготовлені з матового не прозорого кременю і представлені рубилоподібними знаряддями, багатогранними і протипризматичними нуклеусами, відщепами тощо. Аналогічні знаряддя праці і відходи виробництва були виявлені і на інших пам’ятках в Подністров’ї, а саме в Луці-Врублевецькій ІІІ, Бабині (Чернівецької обл.).
Багато місцезнаходжень ранньопалеолітичного часу виявлено на правому березі Дністра поблизу від села Бабин Кельменецького району. Тут під час розвідок на правому березі Дністра на поверхні схилу в урочищі Яма були зібрані кремінні вироби, які складалися з двохплощинних нуклеусів, скредкоподібних знарядь, масивних відщепів, сколотих під тупим кутом із великими ударними площадками. Схожі знаряддя праці були також знайдені поблизу від села Мусорівка Заставнівського району. Там знайдено кремінні вироби з слідами оббивки та вивітрювання, серед них рубилоподібне знаряддя, та група відщепів архаїчного вигляду. Такого типу місцезнаходження були також знайдені в Дарабанах-Кетросах Хотинського району. В цьому місці вдалося виявити уламок біфаса із алевроліта-піщаника.
Ранньопалеолітичні місцезнаходження Подністров’я відносяться до різних фаз ашельського часу, включаючи і ранній ашель. Вони свідчать про те. що заселення Подністров’я відбувалося в ашельський час. Наявність великої кількості палеолітичних місцезнаходжень в південній частині Подністров’я дає підстави вважати, що заселення даної території проходило з півдня.
На вказаних стоянках Подністров’я решток фауни не збереглося. Тому основним показником для визначення характеру господарської діяльності давнього населення ранньопалеолітичного часу являються кремінні вироби. Склад їх, а вони представлені скребками, відщепами з ретушшю, ножевидними знаряддями, рубилами, дають можливість визначити, що вони використовувалися як для збиральництва, так і для обробки мисливської здобичі. Збиральництво було одним з головних господарських занять викопної людини в ранньопалеолітичний час.
В період мустьє (середній палеоліт) людство здійснило цілий ряд важливих кроків по поступальному розвитку цивілізації. Людина в цей період навчилася користуватися вогнем, навчилася споруджувати штучні житла різних типів для довготривалого перебування, в зв’язку і завдяки цьому з’явилися поселення з груп жител, які були родовими поселеннями. Саме в цей період виникає мистецтво, родовий лад і зародки перших наукових знань, окрема рахунок. Для кремінних виробів цього часу характерні такі знаряддя як гостроконечники і скребла, але з’являються і інші категорії знарядь, які свідчать про розвиток спеціалізації праці і розділення праці між чоловіками і жінками. Все це говорить про подальший поступальний розвиток продуктивних сил в людських спільнотах даного регіону.
Для мустьєрського часу було характерним формування викопної людини фізичного типу палеоантропів чи неандертальців. На землях Середнього Подністров’я та відома значна кількість мустьєрських стоянок, їх відкрито на обох берегах Дністра понад 50. Серед них, найбільш цінними являються стоянки Молодово І, Молодово V, Кормань, Атаки, Стінка ІІ, Кетроси, і других пунктах.
Найбільш цінноє памткою цієї доби в регіоні є стоянка Молодово – V. Під час дослідження стоянки на ній знайдено рештки 20 різночасових поселень, які знаходилися на глибині від 0,7 до 11 м від поверхні. Стоянка дає стратиграфічну колонку розвитку культури викопної людини на протязі 30 тис. років. На ділянці, що досліджувалася простежено значну кількість культурних решток (нуклеусів, скребачок, гостроконечників, ножевидних знарядь, відходів виробництва, уламків кісток викопних тварин, решток вугілля, фарби, терок і відбійників із гальки, вогнищ), які представляли собою два скупчення: більш інтенсивного центрального і менш інтенсивного південно-східного. Площа центрального скупчення становила 63 кв. м (9х7), товщина лінзи в центральній частині цього скупчення досягала 15-20 см. По його краям знаходилися великі кістки мамонта (лопатки, бивні, тазові кістки, розколоті черепа, кістки кінцівок) і шерстистого носорога (кінцівки і лопатки). Всього тут знайдено 6 бивнів, 11 тазових кісток, 7 черепів, 2 щелепи, 8 лопаток, 16 кісток кінцівок мамонта. В межах овального скупчення простежені рештки п’яти вогнищ. Останні були заповнені кремінними виробами, уламками кісток, рештками вугілля, шматками фарби.
Характер розташування культурних решток в межах центрального скупчення 11 шару стоянки Молодово V дає підстави для заключення, що тут також були відкриті рештки довготривалого житла мустьєрського часу, яке за радіовуглецевим датуванням відноситься до часу 40300-45600 років том. Це одне із найдавніших штучних жител у Європі.
Мешканці поселення полювали на мамонта (раннього виду), бурого ведмедя, печерного лева, шерстистого носорога. Крім полювання важливою галуззю господарства цього часу продовжувало залишатися також і збиральництво.
Наступний етап палеоліту в Середньому Подністров’ї представлений пам’ятками пізнього палеоліту (з5-11 тис. р.тому). Пізньопалеолітичний етап в розвитку культури пов’язаний з більш високим рівнем розвитку фізичного типу людини – стадією неоантропів, чи кроманьойонців, викопних розумних людей, кістяні рештки яких знайдені на багатьох пізньопалеолітичних стоянках Європи. Вивчення цих даних дозволяє зробити висновок, що по фізичній будові неоантроп нічим суттєвим не відрізнявся від сучасної людини.
У розвитку виробничих сил пізньопалеолітичного часу в порівнянні з попередньою епохою відбулися помітні прогресивні зміни: удосконалюється обробіток каменю, збільшується асортимент кам’яних знарядь праці, що свідчить про більш високий рівень спеціалізації праці. В цю епоху широко застосовуються знаряддя із кістки та рогу. Збільшується і стає більш різноманітним зброя з каменю, кості та рогу, що говорить про більшу ефективність полювання – основного виду господарської діяльності. В пізньому палеоліті бере свій початок і вкладишева техніка з застосуванням вставок для спорядження кістяних і рогових наконечників. В цей час ще ширше розвивається домобудівництво. Вивчення решток жител і їх конструктивних особливостей дає можливість передбачати, що в цей час були великі колективні родові житла, а також овальні чи округлі невеликі житла, можливо парних сімей, із яких складалися родові общини. Це являється показником того, що в розвитку родового ладу відбулися подальші прогресивні зміни. Головною галуззю господарства пізньопалеолітичного часу було полювання на таких тварин, як мамонт, носоріг, зубр, кінь. Північний і благородний олень та інші види.
До пізньопалеолітичних стоянок регіону відносяться такі пам’ятки як Молодово І, V, Кормань ІV, Бабин І, Вороновиця І, Атаки І, Оселівка І, які виявилися багатошаровими пам’ятками з рештками різночасових поселень. Серед них еталонне значення мають багатошарова стоянка Молодово І та Молодово V.
Пізньопалеолітичні прошарки поселення Молодово І представлені рештки куренеподібного житла загальною площею 35 кв. м. Тут знайдено 5585 екземплярів кремінних виробів (нуклеуси, знаряддя праці, пластини, відщепи, відходи виробництва). Для їх виготовлення використовувався крейдяний та гальковий кремінь темних кольорів. Крім кремінних виробів, на стоянці знайдено також вироби з кістки та рогу північного оленя. Вони представлені овальними і перерізі наконечниками дротиків з рогу, проколками, зігнутими наконечниками з рогу, лощилами, молоткоподібними знаряддями, уламками рогів північного оленя з косозрізаними кінцями, сокироподібними виробами тощо. Вироби з кістки даного шару аналогічні знайденим у верхньому шарі та на багатьох європейських пам’ятках.
Серед остеологічного матеріалу знайденого на поселенні переважають кістки північного оленя, які складають 46% всієї мисливської здобичі. Можна припустити, що загальна кількість чистого м’яса, добутого мешканцями поселення досягала 2832 кг. Враховуючи кількість вогнищ (18), можна вважати, що тут проживало близько 90 чоловік. Мінімальна норма м’яса для такої кількості жителів поселення складає 54 кг в день. Тому слід припустити, що люди проживали на стоянці 52 доби.
Нові зрушення в житті давнього населення Середнього Подністров’я відбулися в мезоліті. В цей час первісна людина почала використовувати для полювання лук і стріли, а також винайшла рибальські кістяні гачки й гарпуни, сітки і перші засоби пересування по воді – човен і снігу – лижі. Найбільш дослідженими пам’ятками доби мезоліту в регіоні є стоянка Молодово V, Оселівка І-ІІІ, Кормань, Атаки та інші. Серед виявлених матеріалів цього періоду на найбільшу увагу заслуговує печера в с.Баламутівка Заставнівського р-ону, де збереглися настінні розписи зроблені чорною фарбою сажею. Тут є зображення мисливських сцен, тварин, людей з луком. В центрі печери зображення шамана.
Яскравою сторінкою минулого Середнього Подністров’я є доба енеоліту, часу проживання в регіоні носіїв трипільської археологічної культури. На даний час відомо понад 150 поселень даної культурно-історичної спільноти в межах середньої течії Дністра. Давні мешканці краю, в яких відтворююче господарство (землеробство і скотарство) почало переважати над привласнюючим (збиральництвом, рибальством, мисливством) селилися в основному біля джерел води, із сонячної сторони, рідше на природно укріплених пагорбах.
Хронологічно пам’ятки трипільської культури поділяються на три періоди розвитку – ранній (А), середній (В) та пізній (С).
Найвідомішими поселеннями раннього періоду розвитку є Лука-Врублівецька, Ленківці, Берново (уроч. Лука), Кормань та ін. Найцікавішими знахідками представлені глиняні статуетки людей і тварин, орнаментована різноманітними стилями кераміка, знаряддя праці та ін. Дослідження дали змогу з’ясувати архітектурні особливості житлобудування трипільців. Вартими уваги є реконструкції наземних житлових споруд, зроблені К.К. Черниш на основі розкопок поселення в Ленківцях. Цікава колекція антропоморфних фігурок зберігається в Ленінградському Ермітажі з пам’ятки біля с. Берново.
Період В представлений найбільшою кількістю пам’яток. Він характеризується як розквіт культури і час її найбільшого піднесення. Наймасшабніші розкопки проводилися на поселеннях Поливанів Яр, Дарабани, Каплівка, Коновка та ін. Відоме поселення цього часу і на мису, де через кілька тисячоліть була споруджена Хотинська фортеця. Найвідомішою пам’яткою є Поливанів Яр, яка розкопувалася в 40-50 рр. ХХ ст. експедицією під керівництвом Т.С. Пассек. Унікальність об’єкту полягає в тому, що мис, де розташована пам’ятка, заселявся у три різні періоди існування Трипілля (простежено залягання трьох культурних шарів). Ще однією особливістю поселення є оборонні споруди (системи валів і ровів), які непогано збереглися і свідчать про наявність соціальних конфліктів в той час. Колекція з Поливанового Яру представлена кухонним та столовим посудом (останній орнаментований борозенчастим орнаментом та кольоровим розписом), антропоморфною та зооморфною пластикою, знаряддями праці тощо, які прикрашають на даний час фонди музеїв Чернівців, Києва та ін.
Ще одним цікавим об’єктами, розкопаними експедиціями наукових установ Києва та Львова, стали одні з перших ремісничих майстерень по виготовленню кремінних знарядь, що знаходяться біля с. Ожеве. Є підстави стверджувати, що подібні майстерні існували і на поселенні Сухий Горб поблизу Шебутинців (правий берег Дністра). До речі, поблизу останнього знаходиться близько 15 трипільських поселень, майже не досліджених до цього часу. Знахідки з них (тисячі одиниць знахідок, з яких більше сотні кремінних сокир), зберігаються у шкільному музеї села.
До об’єктів культового призначення належить святилище, розкопане поблизу с. Коновка. На цьому поселенні вперше в межах Чернівецької області співробітниками Інституту археології НАН УРСР проводилася магнітна зйомка, що дозволило визначити точні межі не тільки, власне, пам’ятки, але і кожної споруди. Реконструкція святилища дала змогу встановити, що його складовою був вівтар, де зберігалися ритуальні приналежності.
Важливі результати дали і дослідження пізньотрипільських поселень Подністров’я. Зокрема, Т.Г. Мовшею вивчено та реконструйовано одні з перших гончарних трипільських горнів, що біля с. Жванець на правобережжі Дністра . На тому ж поселенні вивчені і оборонні споруди трипільців.
На правому березі цікавий матеріал дали розкопки поселення Звенячин, де у 50-х рр. ХХ ст. дослідження проводив Ю.Захарук. Цікавими тут, крім знахідок посуду, виявилися прясельця від ткацького верстату, яким вже користувалися ранньоземлеробські племена. Відомо кілька реконструкцій таких виробів.
Дуже цікаві знахідки з території Подністров’я виявлені і за випадкових обставин місцевими ентузіастами та краєзнавцями. Зокрема, унікальні статуетки відомі із Ломачинців (уроч. Вишнева), Вартиківців, Новоселиці, Оселівки, Шебутинців та ін. Зображення на фігурках дозволили дослідникам відтворити деякі окремі елементи одягу та прикрас давнього населення. Біля с. Малинівці (лівий берег Дністра) знайдено ритуальний трипільський скарб, що складався із 13 антропоморфних статуеток, що знаходилися в горщику, який, в свою чергу, лежав у великій мисці.
Період Трипілля – час появи перших металевих виробів. Знайдені вони і на теренах Подністров’я. З пам’яток Ленківці, Поливанів Яр, Недобоївці, Кельменці відомі знахідки мідної сокири, долота, ножа, браслетів та інших прикрас.
Вагоме та яскраве місце в історії Середнього Подністров’я посідає епоха бронзи. Хронологічно бронзовий вік на теренах краю охоплює понад тисячу років – кінець ІІІ – початок І тисячоліття до н.е. – і виділяється значними соціально-економічними та культурно-історичними змінами, які залишили відчутний слід у подальшому історичному розвитку регіону. Металургія бронзи вимагала одразу кількох сировинних компонентів для отримання сплаву. Доступні родовища міді, а також олов’яних чи миш’якових руд зосереджу валися доволі нерівномірно та на обмежених просторах, що зумовлювало потребу розвитку зв’язків та обміну між віддаленими регіонами. Обмін стає одним із найважливіших факторів культурно-історичного розвитку давнього населення. Грошовими еквівалентами слугували насамперед продукти металургійного ремесла і тваринництва. Вони легко обмінювалися і були ознакою багатства в економіці, що динамічно розвивалася. Товар, який легко відчужувався, породив грабіжництво і піратство, а також військову аристократію, атрибутами якої була колісниця і вершництво. Розвиток металургійних промислів, солеваріння, гончарства, обробки каменю та кістки спричинив другий великий поділ праці – виокремлення ремесла від землеробства і тваринництва.
Наприкінці ІІІ – на початку ІІ тис. до н.е. територія Середнього Подністров’я була заселена носіями підкарпатської культури шнурової кераміки, яка входила до складу великого етнокультурного масиву племен „бойових сокир”. Більшість дослідників вбачають у цих рухливих скотарських племенах нерозчленованих германо-балто-слов’ян, існування яких на теренах краю засвідчене тимчасовими стоянками поблизу Керстенців, Круглика, Ставчан і Шилівців, а також поховальними пам’ятками та низкою випадкових знахідок. Поховання „шнуровиків” у кам’яних скринях відомі в Санківцях і Ленківціях. Частіше вдається виявити курганні могильники, насипи яких до сьогодення зберігають монументальність давньої архітектури. Особливості поховальних пам’яток вказують на віру в потойбічне життя, культ сонця, вогню, предків, землі, а також чітко виражений патріархальний лад у суспільстві. Типовими елементами матеріальної культури населення був орнаментований відтиском плетеного шнура посуд та кам’яні сокири. Останні, виготовлені з твердих порід каменю, старанно шліфувалися і свердлилися з допомогою кістяної трубочки і піску. Вони слугували не тільки знаряддями праці чи предметами озброєння, а й символами влади вождів і старійшин. Серед старожитностей цієї культури у регіоні відомо також дві знахідки металевих виробів – вислообушних сокир з Дарабанів та Оселівки.
Поступово на основі культур шнурової кераміки внаслідок консолідації племен під впливом Карпато-Дунайського регіону складається комарівська культура, яка датується ХVІІІ - кінцем ХІV ст. до н.е. Вона складає одну культурно-історичну спільноту поряд з тшинецькою та Костіша культурами, які поширені у Північній Україні, Польщі та на північному-сході Румунії. Дослідники пов’язують носіїв комарівської культури з праслов’янами, хоча висловлювалися думки й щодо фракійського впливу. Сліди поселень носіїв комарівської культури виявлено біля Ворничан, Долинян, Каплівки, Клішківців, Круглика, Рашкова, Санківців, Ширівців, Чепоносів, Ярівки, Комарова, Бабина тощо. Мешкало населення у напівземлянкових (Чепоноси) або наземних житлах (Санківці), які обладнувалися викладеними із каміння вогнищами. Найчисельнішу групу знахідок становить кераміка. Виготовлялася вона ліпним способом з домішкою в глиняному тісті перепалених зерен кременю. Столова кераміка нерідко покривалася ангобом та орнаментувалася на вінчику та плічках прокресленими горизонтальними чи косими лініями, заштрихованими трикутниками або концентричними півколами, ялинковим мотивом, імітацією відбитку шнура тощо. Значний асортимент знарядь виготовлявся комарівськими майстрами з кременю. Для збирання зернових використовували серпи волинського типу завдовжки біля 15 см та оброблені двосторонньою ретушшю (Овечий Ярок, Долиняни, Клішківці, Новоселиця, Чепоноси). Завдяки досконалій формі та високій продуктивності вони побутували до ранньозалізного віку включно. Трапляються також кремінні скребки та ножі, наконечники стріл (Клішківці, Чепоноси), сокири.
Носії комарівської культури залишили по собі також низку поховань, здійснених за різними обрядами, які зафіксовані у кількох населених пунктах Пруто-Дністровського регіону. Грунтове поховання, зокрема, було виявлено в Романківцях. Кургани комарівської культури зафіксовано у Круглику, а у Рашкові – кам’яні гробниці.
У Долинянах та Комарові виявлено матеріали культури багатоваликової кераміки, яка існувала одночасно з комарівською. ЇЇ назва походить від стилю декорації глиняного посуду з допомогою рядів наліплених валиків, які робили поверхню рельєфною.
Історична доля комарівських спільнот на території сучасної Хотинщини пов’язана з проникненням з півдня племен культури Ноа (ХІV-ХІІ ст. до н.е.), які славилися високорозвинутою металообробкою та косторізним ремеслом. Селища розташовувалися у Білівцях, Клішківцях, Круглику, Рукшині, Ставчанах, Ярівці, Каплівці, Керстенцях, Шилівцях, Кельменцях тощо. Їхнє населення мешкало у напівземлянкових або наземних житлах, які опалювалися з допомогою глинобитних вогнищ.
Характерним елементом пам’яток культури Ноа виступають зольники (попелища), які являють собою невисокі насипи (до 1 м при діаметрі близько 30 м), утворені з попелу, ґрунту і культурних решток. Вважається доведеним культове призначення таких об’єктів. Кращому розумінню сакрального змісту зольників сприяють аналогічні за структурою об’єкти на античних поселеннях Еллади і Північного Причорномор’я, які виступали одночасно звалищами культових решток зі святилищ та вівтарями.
Керамічний посуд представлений мисками, ложками, друшляками, чашами з двома ручками, глеками, які часто орнаментовані попід вінчиком наколами і валиком. Широким асортиментом представлені кістяні вироби, серед яких особливо виділяються булавки і наконечники стріл. Кістяні псалії свідчать про опанування їзди верхи.
З бронзи виготовляли знаряддя праці, предмети озброєння, прикраси. У Хотині, Дарабанах і Ленківцях виявлено сокири-кельти, в Сокирянах – серп, а в Круглику – дволезий кинджал.
У ХІІ ст. до н.е. із Закарпаття на територію регіону проникають представники голіградської культури фракійського гальштату, яка своїм завершальним етапом розпочинає ранньозалізний вік. Прийшле населення селилося як у відкритих селищах, так і в укріплених городищах. Концентрація пам’яток спостерігається у районі Дарабан, де розташовані три поселення і городище, обмежене з напільного боку валом. Поселення голіградської культури виявлені також у Грозинцях, Долинянах, Каплівці, Круглику, Рукшині. Знахідки в основному представлені посудом, який часто прикрашався чорним блискучим лощенням і канелюрами. Металеві вироби представлені двома бронзовими сокирами-кельтами з Хотина і Долинян та орнаментованим браслетом з Колінківців. Поблизу сс. Круглика та Ставчан були досліджені унікальні пам’ятки – крематорії голіградської культури, в яких спалювали небіжчиків.
Цікаво, що саме територією сучасної Хотинщини проходила межа між територією розселення племен голіградської культури фракійського гальштату та чорноліською культурою. Представників останньої часто ототожнюють з агафірсами, про яких згадує Геродот, Овідій, Пліній, Помпоній Мела, Солін, Амміан Марцелін. Їхні поселення досліджувалися у Непоротовому, Дністрівці, Галиці.
З племенами голіградської культури фракійського гальштату або з чорноліським населенням у регіоні пов’язуються три скарби. Скарб бронзових виробів, виконаний у фрако-кіммерійському стилі, виявлено на березі Дністра у Мошанці. Він складався з вудил, сокири-кельту, численних нашивних блях різноманітної форми й належав представнику вершництва. Інші два скарби виявлено ще наприкінці ХІХ ст. поблизу Михалкова на дністровському лівобережжі неподалік Перебиківців. Всесвітньо відомі скарби складалися з безлічі золотих виробів загальною вагою понад 7,5 кг: двох діадем, шийної гривни, п’яти браслетів, фібул, підвісок, чаш, намистин тощо. Вони стали окрасою музеїв Москви, Відня, Будапешту, Варшави, Кракова. У Львівському історичному та Борщівському краєзнавчому музеях виставлено гальванокопії деяких речей. Справжніми окрасами музейної експозиції можуть виступати не тільки названі коштовності. Чи не кожен вітчизняний або зарубіжний музей володіє колекціями кераміки, кам’яних та металевих виробів цієї „героїчної” доби. Колекції знахідок з Магали та Дністрівки, приміром, зберігаються в Ермітажі, Непоротового – у Львові.
У період ранньозалізного віку на території Середнього Подністров’я мешкали племена чорноліської культури (VIII-VII ст. до н.е.) та племена західноподільської скіфської культури (VII – ІІІ ст. до н.е.). Пам’ятки (поселення і курганні могильники) цих культур вивчалися поблизу сіл Непоротово, Перебиківці, Ставчани, Долиняни. Серед цих пам’яток на особливу увагу заслуговує курганний могильник в с.Долиняни, де знайдені рештки астрономічної обсерваторії І тис. до н.е.
І з наступних археологічних культур Середнього Подністров’я ранньозалізного часу варто відзначити пам’ятки черняхівської археологічної культури. Серед них слід звернути увагу на добре досліджені могильники в с. Оселівка та Романківці і поселення з слідами виробництва скла (єдине відоме на сьогодні виробництво скла за межами Римської імперії) у Комарові. Із поодиноких знахідок цього часу варто відзначити скарби римських монет у Хотині і залізний наконечник списа і з срібною інкрустацією з Недобоївців.
У добу раннього середньовіччя на території Середнього Подністров’я проживали племена слов’ян, які залишили археологічні пам’ятки празько-корчакської археологічної культури. Важливою пам’яткої цього часу є поселення поблизу с.Рашків, які досліджувалися В.Д.Бараном, протягом 1970-1981 рр., . Причому поселення Рашків – ІІІ було розкопано повністю і на ньому досліджено понад 110 житлових та 50 господарських будівель. Отримані під час розкопок матеріали дозволили датувати пражсько-корчакські пам’ятки регіону другою половиною V – VІІ ст. н.е. та вивчити господарство, побут, духовну культуру та торгово-економічні зв’язки місцевих слов’янських племен.
На поселеннях в Рашкові знайдені слов’янські житлові споруди. Всі вони були прямокутними або підквадратними, однокамерними, із заглибленою основою, площею від 9 до 23 кв. м., найчастіше житла мали площу в 4,4-12,3 кв.м. Їх долівка заглиблена в грунт на 0,6-1,1 м від сучасної поверхні. В усіх знайдених житлах стінки котлованів були прямовисними, викопаними під прямим кутом до підлоги. Долівка здебільшого ретельно знівельована і добре утрамбована, в окремих випадках вона підмащувалася глиною. В окремих житлах на поселенні в Рашкові навіть простежено сліди дерев’яної підлоги, яка була складена із окремих дерев’яних плах. Орієнтація жител визначалася в основному топографією поселень. У переважній більшості житла орієнтувалися з огляду на місцеву топографію так, в Рашкові житла орієнтовані стінами по течії Дністра, або по сторонам світу стінами чи кутами. В кожному житлі була піч-кам’янка. Всі печі складені із місцевих порід каміння, виходи якого є поблизу від поселень. Слідів зв’язуючого розчину між камінням, що входило в конструкцію побутових печей, в жодному випадку не простежено. Найімовірніше, що вони будувалися без застосування розчинів. Печі зводилися таким чином, що дві їх сторони тісно прилягали до стін жител. Покрівля у жител була дерев’яною, вкритою зверху шаром глини. Поряд із житлами розміщувалися господарські будівлі та ями-погреби.
Основним заняттям носіїв культури було землеробство та приселищне скотарство. Розвивалися у них також і різні ремесла та промисли, простежуються торгово-економічні зв’язки із Візантією.
Новий етап в історії регіону розпочинається із входженням його до складу Київської Русі за часів київського князя Володимира. Саме в цей час і будуються перші укріплення Хотинської фортеці. Їх рештки виявлені під кам’яними стінами фортеці ХІІІ-ХVI ст. Саме з цього часу можна говорити про початок давньоруського міста, загальна площа якого сягала близько 20 га. Вже тоді поселення із фортецею були постійним центром суспільного життя цілої округи.
У ХІІ-ХІІІ ст. Хотин входив до складу Галицької (з кінця ХІІ ст. Галицько-Волинської) Русі. Центром населеного пункту спочатку була дерев’яна фортеця, на її місці в другій половині ХІІІ ст. збудували потужніші кам’яні укріплення. Князівська фортеця-замок розташовувалася у стратегічно вигідному місці на перехресті торгівельних комунікацій. Тут через віковий ліс проходила дорога, яка саме біля замку підходила до ріки. В цьому місці високий скелястий берег Дністра прорізався струмком і був пологий спуск до води. Такий же зручний підйом був і на протилежному березі. Очевидно, біля замку існувала і пристань, де могли зупинятися човни, що пливли по суднохідному Дністру.
Вигідне розташування міста сприяло його економічному процвітанню. Знайдені в околицях Хотина нумізматичні матеріали: скарби римських та візантійських монет засвідчують важливу роль поселення в торгово-економічних зв’язках із Причорномор’ям та Подунав’ям. Про важливість переправи через Дністер біля Хотина говорить і унікальна знахідка скарб із понад тисячі західноєвропейських брактеатів, захований близько 1230 р. Численні монетні знахідки пізнішого часу красномовно підтверджують важливу роль Хотина у трансєвропейській торгівлі.
Археологічні матеріали показують, що з рубежу Х-ХІ ст., тобто близько 1000 року, можна говорити про Хотин, як міський центр із розвинутою структурою.
Необхідно зробити декілька зауваг стосовно назви поселення. Досить пізня писемна згадка про Хотин не пов’язується із тим значенням, яке мало місто в епоху середньовіччя. Чому давньоруський літопис “мовчить” про Хотин ? І в той же час на його сторінках згадується ряд буковинських поселень: Василів, Онут (локалізуються на місці сучасних однойменних сіл), Кучелмін (пов’язується з комплексом пам’яток між селами Галиця та Ломачинці) та Плав. Останній пункт ще до сьогодні не знаходить точної прив’язки до конкретної археологічної пам’ятки давньоруського часу.
Мова про нього йде в літописі, де описуються події жовтня 1219 р. Із скупих повідомлень літопису слідує, що дружини Данила Романовича Галицького після ряду військових сутичок: “…пройшли вони в [город] Онут і рушили в поле. І настав [у них] голод великий, [але] рушили вози з [Галича?] до [города] Плава напередодні святого Дмитрія [Солунського], захопивши вози накормилися вони вдосталь і воздали хвалу богородиці і святому Дмитрію, думаючи, що він нагодував їх.”
Локалізація Плава, розташованого нижче по Дністру від Онута, але не далі Кучелміна, до сих пір ще не з’ясована. Етимологічно слово “плав” пояснюють як “низький берег ріки зарослий очеретом, багниста низовина, плавучий острів”. В більш широкому розумінні це місце переправи через ріку. Встановити місце розташування Плава намагалося багато науковців. На сьогодні все більше дослідників схиляються до думки про можливість його локалізації на території теперішнього Хотина, де існувала зручна переправа через Дністер і була фортеця, яка її охороняла. Концентрація та своєрідне розташування давньоруських городищ в регіоні, які ніби півколом прикривали князівський замок у Хотині з усіх боків, робить цю гіпотезу досить ймовірною.
Не виключено, що Плавом називалася сама переправа чи поселення біля фортеці, городище, чи якісь їх частини (кінці). Пізніше набула поширення нова назва Хотень. Вона означає буквально Хотінів, тобто замок чи поселення, які належали власнику Хотіню. Очевидно, цю назву отримала спочатку князівська фортеця, а вже потім саме місто. В епоху пізнього середньовіччя виникла сучасна офіційна назва міста - Хотин.
Подібні випадки змін назв характерні для українських середньовічних поселень. Тому можливо, що Хотин на початках і був тим загадковим літописним Плавом.

Археологічні та нумізматичні матеріали розповідають.

Перша писемна згадка про Хотин відноситься до кінця ХIV ст. коли “на Днестре Хотень” фігурує як сформоване місто в “Списке русских городов дальних и ближних”, поміщеному у давньоруському літописі. Проте письмові джерела не повідомляють конкретних достовірних даних, коли був заснований Хотин. Тому вирішальне значення для встановлення часу заснування фортеці і міста мають археологічні матеріали.
Дослідження проведені на території Хотина дозволили встановити, що перші поселення на його околицях з’явилися ще в пізньопалеолітичний час (35-10 тис. років тому). В добу енеоліту (трипільська культура – IV-III тис. до н.е.) тут вже існувало декілька селищ. Життя на берегах ріки продовжувалося і в ранньозалізний вік (І тис. до н.е.), але найбільша кількість пам’яток, знайдених в Хотині, відноситься до слов’янського (VI-X ст.) та давньоруського (XII-перша половина XIII ст.) часу.
Особливо важливі археологічні матеріали були виявлені на території самої фортеці, де на глибині 6-8 м було досліджено рештки житлової споруди слов’янського часу (VIII-X ст.). Синхронні матеріали (ліпна та кружальна кераміка) знайдені в житлах-напівземлянках із печами-кам’янками на берегах Дністра, поблизу цитаделі. Ці знахідки дозволяють говорити про існування досить великого слов’янського поселення на місці сучасної фортеці. Привертають увагу топографічні умови його розташування. Воно знаходиться не на рівнинній місцевості, безпосередньо біля води, що було характерним для більшості слов’янських поселень, а на високому корінному березі. Таке розміщення поселення говорить про складання протоміської структури.
Спочатку Плав, а потім Хотин.
Хотин в добу пізнього середньовіччя
Із другої половини ХІV ст. територія Середнього Подністров’я увійшла до складу Молдавського князівства. Хотин продовжував знаходитися на пожвавленій торговій дорозі, яка зв’язувала столицю князівства Сучаву через Дорогинь (Дорохой) із Кам’янцем на Поділлі.
В той час у Хотині діяла митниця, яка вперше згадується в привілеї молдавського господаря Олександра Доброго львівським торгівцям від 8 жовтня 1408 р. , і яка проіснувала аж до початку ХІХ ст.
Від середини ХV ст. в місті активно функціонував ринок, що було важливою ознакою міського характеру поселення і торгівельних занять частини його жителів. Тоді ж для перевозу через Дністер була споруджена паромна переправа.
Місто Хотин в цей період було центром волосної адміністрації на чолі із старостою (пиркалабом). Він призначався молдавським господарем і до його обов’язків входив розгляд ряду справ про конфлікти між молдавськими і польськими підданими.
У середині ХVI ст. Хотин відігравав значну роль у міжнародній торгівлі. Тут сім разів на рік збирався ярмарок. Головним товаром, яким на ньому торгували, була худоба. Про масштаби хотинського ярмарку свідчить прибуток місцевої митниці, який сягав 10 тисяч талерів на рік. У місті проживали торгівці, які підтримували безпосередні контакти із Львовом, Кам’янцем-Подільським, Сучавою.
В Хотині розвивалося міське ремесло та роздрібна торгівля. Із актових джерел дізнаємося, що в ньому працювали професійні кожухарі, чоботарі, ковалі, гончарі та навіть був золотар (ювелір). Турецький мандрівник Е.Челебі відзначав, що 1657 р. в місті було понад 50 крамниць, в яких торгували місцевою та привізною продукцією.
Свою роль торгового-ремісничого центру Хотин зберігав протягом всього середньовіччя, будучи одним із найбільших середньовічних міст регіону.

“Ой Хотину, город давній,
На всій землі дуже славний”
(з української народної пісні)

Знаменита кам’яна фортеця у Хотині була збудована молдавським господарем Стефаном Великим у ХV ст. на місці давньоруського замку. Під час спорудження нових могутніх і високих кам’яних стін платформа двору була піднята на 8-10 м. Фортецю захищали шість башт, найбільші з них знаходились з північної та південної сторін. Від підошви скелі, на якій стоїть замок, башти здіймаються на висоту майже 50 метрів. Стіни фортеці складені із вапняку та декоровані геометричним орнаментом з червоної цегли. Він огортає як мури, так і башти суцільним візерунком у вигляді 8 смуг із вписаних один в один прямокутників та східчастих пірамід, увінчаних хрестом.
Під стінами Хотинської фортеці відбулося чимало подій, які на десятиліття, а той століття визначали паритети європейської політики. Саме тут відбулася знаменита Хотинська війна 1621 р., коли об’єднані польсько-козацькі сили під керівництвом Я.Ходкевича та П.Сагайдачного завдали поразки турецькій армії Османа ІІ. Хотинська битва, на думку багатьох дослідників, врятувала тоді Західну Європу від турецької агресії.
Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти у Хотині в 1650 та 1653 рр. перебували війська Богдана Хмельницького.
1673 р. біля Хотина польськими військами під командуванням Я.Собеського знову були розбиті турецькі частини, але незабаром фортецею і місто вони повертають назад. В 1711-1718 рр. турецька адміністрація проводить реконструкцію фортеці, значно розширивши її площу і збудувавши додаткові вали з бастіонами та рови. Усього на стінах нової фортеці було встановлено до 200 далекобійних гармат і розміщено 20-тисячний військовий гарнізон. В цей період укріплення Хотина стають наймогутнішим вузлом оборони Османської імперії на сході Європи.
Протягом XVIII-XIX ст. під стінами Хотинської фортеці Російська держава виборювала можливість виходу до Чорного моря. Чотири рази її штурмували російські війська 1739, 1769, 1787 та 1807 рр. звільняючи територію регіону від турецьких військ. Ці події знайшли відображення у багатьох літературних та фольклорних творах. Зокрема, “Оді” на честь взяття Хотина написаній М.В.Ломоносовим. А в російській народній пісні, записаній на далекому Уралі, збереглися слова бойового заклику російських солдатів під мурами цитаделі “Уж ты, город наш Хотин! Мы стоять в тебе хотим.”
Своє військово-стратегічне значення Хотинська фортеця зберігала до 1856 р. Надалі в зв’язку із розвитком військової техніки та остаточним встановленням державних кордонів між Росією, Австро-Угорщиною та Туреччиною фортеця перестає відігравати оборонне значення і передається у розпорядження міських властей.
Мовчазні стіни фортеці і нині, як століття назад, гордо височать над Дністром, зберігаючи пам’ять про минулі битви та подвиги і знайомлять допитливих з історичною пам’яттю народу.