Ставчанська битва 1739 року

Передумови битви:

          Йшов п’ятий, останній рік російсько-турецької війни (1735-1739рр). З метою визволення своїх південних і південно-західних земель Росія оголосила Туреччині війну, яка на першому етапі проходила на берегах Азовського моря і в Криму, а в 1739 році бойові дії перемістились на південний захід в район Хотина. 

          25 травня 1739 року російська армія під командуванням графа Мініха в районі Києва переправилась через Дніпро і зосередилась в районі Білої Церкви. Головним її завданням було: «…поспішати до Хотина, не допустити ворога стягнути до цієї фортеці сили, що наближалась з можливою поспішністю до Дністра».

          16 липня основне угрупування російських військ зосередилась в районі села Коцюбини, нині Гусятинського району Тернопільської області. Розвідка, що діяла безперервно у всіх напрямках, повідомила, що начальник гарнізону Хотинської фортеці Колчак-паша переправився на лівий берег Дністра з 20 тисячами яничар і готовий до зустрічного бою.

          Тоді військова рада російської армії прийняла рішення штурмувати Хотинську фортецю не з північної сторони, а в обхід – з півдня. Поспішно було організовано обманливий рух окремих частин в напрямку до Хотина з півночі, а в той час основні сили переправились через Дністер вище.

          18 липня частина армії на чолі з генерал-аншефом Румянцевим після дводенного переходу розташувалась на вигині річки Збруч. Основні війська на чолі з Мініхом звернули до Дністра і в районі села Богданівка переправились на правий берег і зосередились біля сіл Брідок і Вікно, що на Заставнинщині. Увечері частина Румянцева, здійснивши зворотні марш, переправилась теж на правий берег Дністра і приєдналась до своїх військ.

          23 липня турки зрозуміли, що їх обдурено. Кинулись назад, до фортеці. Поспіхом почали робити все для того, аби зашкодити просуванню вперед російським військам. Невдовзі відбулась і перша сутичка з турками в районі Заставни.

          Ворожий кінний загін зробив спробу напасти на обоз росіян, але був відбитий козаками і артилерією. «В цій ситуації,— зазначено в журналі бойових дій армії,— з нашої сторони убито 39, поранено 112 чоловік. У числі перших загиблих - полковник Кузьмін. Турки втратили 600 чоловік убитими. Серед полонених був Буджакський Алі-Мурза, три прапори, дві булави...»

          Збиваючи ворожі заслони, долаючи бездоріжжя великим і важким транспортом, російські війська повільно, але впевнено просувались в наміченому напрямку. 8 серпня був оголошений наказ командування російської армії, який закликав населення Буковини взяти участь у боротьбі проти турків. Військам наказувалось: «... здешней земли подданим... ника-ких обид не чинить... кто сие учинит, без пощади казнени будут смертью».

          У листі до Петербурга командуючий армією Мініх писав: «Люди сей земли, видя освобождение от варварских рук, приняли височайшую протекцию со слезной радостью». І справді, невдовзі майже 5 тисяч добровольців з місцевого населення не тільки допомогали прокладати мости, але й зі зброєю в руках брали участь у боях.

          Жителі сіл, через які проходили війська, як і Чернівців, радісно зустрічали визволителів. Але і ворог не дрімав. Як доповіла розвідка, турки, використовуючи «перекопські вузькості» між населеними пунктами Рогізна і Раранча (нині Рідківці), мали намір завдати серйозної поразки росіянам. Головнокомандуючий турецькими військами сераксір Валі-паша,який прибув до Хотина, впевнено заявив: «Ми повинні примусити росіян пройти через це дефіле і позбавити їх продовольства, поставити їх в незвичайне становище, в якому знаходилась армія Петра Великого в 1711 році на Пруті».

          Та здійснити свій намір Валі-паші не вдалося. Його неодноразові удари з флангу не мали успіху, вони досить успішно відбивались козаками і артилерією. До 10 серпня вся армія зі своїм тилом зборола важке дефіле. В цих боях противник втратив майже 400 чоловік, росіяни — 142 вбитими і 14 полонених. У Валі-паші сумніву не було: російська армія пробивається до фортеці, щоб якомога швидше заволодіти нею. Отож знову прийняв рішення: будь-що затримати наступ росіян! На вигідних для оборони висотах між селами Ставчани і Недобоївці турки посилено готували оборонний рубіж, на якому сподівалися завдати удару противнику, оточити його і знищити. Врешті, для цього були і сили і засоби.

Сили противників:

          Перед Ставчанською битвою Валі-паша мав у своєму розпорядженні 90-тисячну армію.Що їй протистояло? 65-тисяч-на російська армія. У її складі були російські гвардійці під командуванням генерал-аншефа Румянцева, українці Миргородського І Чугуївського полків, куди входили і калмики під командуванням полковників Капніста та Авксентьева, полк молдавських воїнів полковника Кантеміра, угорський гусарський полк — полковника Кумінга, полк донських козаків і грузинів полковника Фролова, компанійський полк добровольців Буковини, Молдавії та України під командуванням підполковника Кузьміна.

          Отож: Ставчанська битва увійшла в історію перш за все, як яскравий приклад бойового братерства і співдружності між російськими, українськими, молдавськими грузинськими, угорськими та іншими народами у суворі роки боротьби проти турецького ярма. Свідчення цьому — багатонаціональний склад російських військ і славна перемога над переважаючим ворогом. Хоч було їм нелегко.

Хід битви:

З журналу бойових дій:

          «...До 10 години ранку 16 серпня татарські орди зайшли із тилу армії, так що ми зі всіх сторін оточені. О 11-й донські і чугуївські козаки на лівому крилі армії сильно зіткнулися з ворогом. Між тим, марш в безперервному оточенні і гарматною стріляниною продовжувався, так що ми в той день змогли пройти шість верст і с ати табором при урочищі. Відстань від турецького табору — на гарматний постріл».

          Так було напередодні генеральної битви. А 17 серпня на світанку спеціально створений загін (9 тисяч чоловік і 50 гармат) під командуванням генерал-лейтенантів Левендаля і Густава Бірона розпочав демонстрацію атаки на правому фланзі противника в напрямку Недобоївців. Три піхотних і два драгунських полки при підтримці артилерії і донських козаків відкрили наступ в напрямку правого флангу противника і, просунувшись до головної позиції турків, атакували її. Зав'язався бій, який наростав з кожною годиною. Одночасно головні сили російської армії імітували готовність розвити успіх спеціального загону. І військова хитрість дала результати.

          «Противник цілком піддався обману. Стурбований появою росіян проти свого правого крила, він влаштував на ньому ще дві батареї і почав нову лінію окопів. Сераскір Валі-паша частину своїх військ перекинув на правий фланг, чим послабив свій лівий, менш зміцнений».

          Врешті цих дій і чекало командування російської армії. Фельдмаршал Мініх віддав наказ про наступ головних сил в напрямку лівого флангу противника. Центральний корпус під командуванням генерал-аншефа Румянцева із загоном генерал-лейтенанта Левендаля, який приєднався до нього, почав швидко просуватися в напрямку лівого флангу турків...

          Відхід російських частин спеціального загону з району Недобоївців і рух військ в південно-східному напрямку Валі-паша сприйняв за відступ і початок розгрому росіян, отож послав гінців до Хотина з повідомленням про одержану... перемогу. Та прорахувався він і на цей раз.

          Свою помилку Валі-паша побачив пізно. У поспішності стягував сили-до загрозливого лівого флангу. Сформована батарея встигла закріпитися, відкрити вогонь.

          «... але російська армія продовжувала просуватися плавно і злагоджено своїм правим крилом на укріплену ворогом гору. Далі противник діяв однією, артилерією, але о п'ятій годині пополудню густі натовпи до 13 тисяч яничар спустились стрімко з гір і вдарили відчайдушне на гвардію і піхотні полки, намагаючись прорватись за рогатки і вступити в рукопашний бій... Зустріли їх картеччю. Яничари втратили вбитими і пораненими майже тисячу чоловік».

          Неодноразові атаки татарської кінноти Іслам-Гірея в тил російської армії також були відбиті. Відступ турецьких яничарів і спагів став початком втечі армії Валі-паші.

          17 серпня до 7 годин вечора російська армія повністю оволоділа позицією між Ставчанами і Недобоївцями. Через два дні була оточена і Хотинська фортеця.

          А 19 серпня начальник гарнізону Колчак-паша зняв з фортеці турецький прапор, здав від неї ключі і. особисту зброю генерал-фельдмаршалу Христофору Мініху. Гарнізон в кількості 763 чоловіки здався в полон. У фортецю був введений гарнізон російських військ.

          21 серпня 1739 року російська армія святкувала перемогу під Ставчанами і Хотином. З цієї нагоди відбувся молебень і парад військових частин. Фельдмаршал Мініх дав урочистий обід.

Наслідки:

          Перемога російської армії під Ставчанами, взяття Хотинської фортеці сприяли росту популярності і престижу російської армії в Європі. Важливе її значення і в тому, що вона одержана об'єднаними зусиллями російської регулярної армії, загону двох полків донських козаків, двох малоросійських полків запорізьких козаків, молдавськими, угорськими полками, полком буковинських добровольців... Ця перемога показала, що тільки спільними зусиллями можна покласти кінець багатовіковому рабству турецько-татарських завойовників.

        «Війна коштувала страшенно дорого: в степах, в Криму, під турецькими фортецями полягло 100 тисяч солдатів, потрачено багато мільйонів карбованців. Росіяни показали світові чудеса хоробрості своїх військ, але справу закінчили тим, що віддали її у ворожі руки французького посла у Константинополі. Він чудово розпорядився інтересами Росії, уклав договір у Белграді», — так оцінював її у свій час відомий російський історик В. Ключевський.

          Розгром турецької армії в Ставчанській битві викликав і велику надію народів України, Молдавії, Валахії, Болгарії на остаточне визволення їх від турецького ярма.

          Ця вдячність передавалася від покоління до покоління.